Лекція №11. Публічне адміністрування у сфері економіки та промисловості

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

Тема № 11. Публічне  адміністрування  у сфері економіки та промисловості

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

(4 год)

1.Економічна сфера як об’єкт публічного адміністрування.

Поняття та структура сфери економіки як об’єкту публічного адміністрування.

2. Диференціація управління в окремих секторах економіки.

Державний і недержавний сектори економіки. Основи публічного адміністрування у сфері економіки.

3. Адміністративний нагляд у сфері економіки.

4. Суб’єкти публічного адміністрування економікою.

Класифікація і адміністративно-правовий статус суб’єктів публічного адміністрування економікою. Повноваження Президента України у сфері публічного адміністрування економікою. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері публічного адміністрування економікою. Повноваження центральних органів виконавчої влади у сфері публічного адміністрування економікою. Повноваження місцевих органів виконавчої влади у сфері публічного адміністрування економікою.

5. Публічне адміністрування промисловістю і агропромисловим комплексом.

Поняття та ознаки публічного адміністрування промисловістю і агропромисловим комплексом. Державні підприємства. Демонополізація економіки.

Антимонопольний контроль.

Створення промислово-фінансових груп.

 Інвестування. Роздержавлення власності (приватизація). Дерегуляція.

6.Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності.

1.Економічна сфера як об’єкт публічного адміністрування.

Заданими видання ЦРУ "The World Factbook", економіка України посідає 39 місце серед всіх економік світу за загальним розміром внутрішнього валового продукту (ВВП) - у 2010 р. він складав 305,2 млрд дол. США. Разом із тим, за цим самим показником, розрахованим на душу населення, Україна, у цьому самому дослідженні 2010 року, посіла 133 місце серед 227 економік світу (з показником 6700 дол. США). ВВП зріс порівняно з попереднім роком на 4,3%, а подушний ВВП склав 6,7 тис. дол. США (в 2007 р. - 7,1 тис. дол. США). За рівнем видатків на ведення домашнього господарства Україна посідає останнє місце серед країн Східної Європи.

Сучасна українська економічна політика спрямовується на створення сприятливих умов для розвитку науки, заохочення до провадження інноваційної діяльності, сприяння технологічній модернізації та забезпеченню конкурентоспроможності промислового та аграрного комплексу і формування потужного національного капіталу, впровадження європейських стандартів регулювання економічних відносин. Ці заходи сприяють подальшій побудові інноваційної моделі національної економіки здійснюються за безпосередньої участі публічної адміністрації.

У національному народному господарстві відбуваються глибокі соціально-економічні зміни, пов'язані із визнанням України країною з ринковою економікою, вступом її до Світової організації торгівлі, проведенні фінансової, податкової, соціальних та інших реформ.

Економіка - це система взаємопов'язаних галузей та комплексів народного господарства, що містить у собі ланки взаємозв'язані і взаємозалежні ланки, по-перше, суспільного виробництва, по-друге, розподілу і, по-третє, обміну виробленого продукту в масштабах усієї держави, з метою задоволення потреб суспільства.

Найбільшими складовими економічної системи України є: промисловість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельний комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв'язок; торговельний комплекс; житлове господарство; побутове обслуговування населення; сфера використання й охорони природних ресурсів.

Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії, кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною самостійністю, а з другого боку - взаємозалежністю й інтегрованістю з економічною системою в цілому. Наприклад, промисловість поділяється на машинобудівну, хімічну, металургійну, легку тощо. У кожній з перелічених галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також особливості міжгалузевих зв'язків.

Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності державної влади управляти виробництвом і обігом виробленої продукції.

У публічному регулюванні економічних процесів задіяні майже всі представники публічної адміністрації, на що вказує назва глави 2 Господарського кодексу України - "Основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання"1. Ефективне функціонування економіки неможливе без розумної економічної політики, без реалізації публічною адміністрацією своїх регулятивних, правозастосовних та правоохоронних функцій у народному господарстві. Проте ступінь її втручання в економічні процеси напряму залежить від характеру та моделі економічної організації суспільства.

Статтею 7 Закону України "Про засади внутрішньої та зовнішньої політики" визначені такі основні засади в економічній сфері:

- забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, досягнення високих темпів її зростання, забезпечення макроекономічної стабільності та низького рівня інфляції;

- розвиток внутрішнього ринку, підвищення ефективності його функціонування та вдосконалення механізмів державного регулювання, забезпечення збалансованості попиту та пропозиції на окремих ринках;

- проведення стабільної, раціональної та справедливої податкової політики, яка передбачає зниження податкового навантаження на економіку з розширенням бази оподаткування;

- проведення прозорої та виваженої бюджетної політики як дієвого інструменту соціально-економічного розвитку, захисту вразливих верств населення та інвестування в реальний сектор економіки для підтримки національного товаровиробника і збереження робочих місць;

- проведення ефективної політики управління державним боргом;

- підвищення результативності державних видатків, реалізація прозорої політики закупівель за державні кошти, яка гарантуватиме раціональне використання ресурсів;

- забезпечення економічної збалансованості розвитку регіонів, узгодженості напрямів їх розвитку із загальнонаціональними потребами;

- створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, спрощення умов започаткування бізнесу та виходу з нього, зменшення втручання держави в економічну діяльність суб'єктів господарювання, спрощення системи отримання дозволю, зниження тиску на бізнес з боку контролюючих органів;

- перехід на європейську модель ринкового нагляду, якості та безпеки продукції;

- впровадження європейських підходів у сфері делегування функцій держави суб'єктам господарювання;

- розвиток конкуренції як основного чинника підвищення ефективності економіки, забезпечення дієвого регулювання діяльності природних монополій, недопущення проявів монополізму на державному та регіональному рівнях;

- запровадження економічних стимулів для заохочення модернізації національного виробництва, спрямування інвестицій у новітні технології, формування національної інноваційної інфраструктури та державних програм промислової модернізації.

Основними формами реалізації державою економічної політики є довгострокова (стратегічна) і поточна (тактична) економічна політика, спрямована на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому. Мета такої політики досягається за допомогою:

а) економічної стратегії. Це обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання;

б) економічної тактики - сукупності найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовуються на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб'єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного та соціального розвитку. Так, лише законами визначаються принципи державного прогнозування і розробки програм економічного та соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розробки, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного й соціального розвитку, повноваження та відповідальність публічної адміністрації в цих питаннях.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми. На сьогоднішній день Указом Президента України від 27 квітня 2011 р. № 504/2011 затверджений Національний план дій на 2011 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", а також розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 березня 2011 р. № 219-р затверджено Концепцію Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2012 р.

Активну участь у розробці та реалізації програм економічного розвитку беруть також органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно, які відповідно до статей 116,138 та 143 Конституції України розробляють і затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць і здійснюють планування економічного та соціального розвитку цих територій. Так, рішенням Київської міської ради від 30 грудня 2010 р. № 574/5386 затверджено "Програму соціально-економічного розвитку м. Києва на 2011 рік", рішенням Одеської обласної ради рішення обласної ради від 30 грудня 2010 р. № 47-VI затверджено "Програму соціально-економічного розвитку Одеської області на 2011 рік" та ін.

Для України соціально-економічна модернізація означає:

- підвищення дієвості державної економічної політики в умовах зростаючих викликів для її суверенності з боку посткризового глобалізованого світу;

- зміцнення конкурентоспроможності економіки та підвищення продуктивності праці як підґрунтя забезпечення довгострокової стабільності та динамічності економічного зростання і поліпшення соціально-економічних показників;

- модернізацію системи соціального захисту населення, для надання їй ефективності з метою подолання бідності та забезпечення стабільного добробуту громадян.

Якісним результатом економічної модернізації має стати реальне скорочення економічного та соціального розривів між Україною та країнами з розвиненою ринковою економікою. Показником успішності такого процесу має стати скорочення відставання України за рівнем ВВП на душу населення від розвинених країн та зростання індексу людського розвитку.

Публічне регулювання економічних процесів повинне органічно поєднуватися з ринковими механізмами, не підмінюючи та не зменшуючи ролі останніх. Таке регулювання є складовою частиною сучасної ринкової економіки, що і визначає його зміст.

v  З урахуванням пріоритетності публічна адміністрація виконує такі основні функції в сфері економіки:

1) організаційна;

2) контрольна;

3) захисту ринкових основ господарювання;

4) регулятивна.

Організаційна функція включає нормотворчу діяльність, тобто створення правової основи здійснення господарської діяльності та організаційних структур публічної адміністрації, які будуть забезпечувати реалізацію цих норм.

До такої основи можна віднести Конституцію України, Господарський кодекс України, закони "Про засади внутрішньої та зовнішньої політики", "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України", про Державний бюджет на певний рік та інші закони та підзаконні акти.

Контрольна функція включає в себе контроль за дотриманням правових норм і законодавства в сфері господарювання. Така діяльність здійснюється відповідно до Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності"', який визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю). Крім цього, контроль може здійснюватись за виконанням доходної та видаткової частини бюджету, розвитком зовнішньоекономічних зв'язків, контроль за суб'єктами владних повноважень при реалізації ними заходів державного регулювання та ін.

Функція захисту господарських відносин, перш за все, спрямована на:

- захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

- недопущення концентрації, узгоджених дій суб'єктів господарювання та регулювання цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

. - здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

Зміст регулятивної функції полягає в тому, що публічна адміністрація для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності, до яких, відповідно до ст. 12 Господарського кодексу України, належать:

1) ліцензування, патентування і квотування;

2) сертифікація та стандартизація;

3) застосування нормативів та лімітів;

4) регулювання цін і тарифів;

5) державне замовлення;

6) надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

7) надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

2. Диференціація управління в окремих секторах економіки.

Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

1) структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

2) інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у фгалузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

3) амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

4) політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

5) цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

6) антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

7) бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

8) податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обгрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

9) грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

10) валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

11) зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Публічне адміністрування у сфері економіки здійснюється за декількома напрямками, що виділені, виходячи з ознаки єдності мети його здійснення.

1. Забезпечення стратегічних пріоритетів розвитку еконо­міки – структурних змін, зокрема стимулювання розвитку окремих галузей та виробництва, сфер економічного розвитку (наприклад, малого підприємництва); інвестування, інновації, ціноутворення тощо.

Серед актів програмного спрямування слід відзначити закони України «Про державні цільові програми» (2004 р.), «Про затвер­дження Загальнодержавної програми розвитку малих міст» (2004 р.), «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (2003 р.) та деякі інші. Програмне спря­мування мають окремі постанови Верховної Ради України – «Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конку­ренції» від 21.12.1993 р. та деякі інші.

Положення норм законів конкретизовано підзаконними нормативно-правовими актами – указами Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами міністерств, служб, агентств, інспекцій (наказами, інструкціями, листами, роз’ясненнями тощо). Положення підзаконних нормативно-правових актів стосуються тих або інших аспектів діяльності органів публічного адміністру­вання економіки і спрямовані переважно на врегулювання орга­нізаційних питань у окремих сферах економічної діяльності. Це зокрема розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схва­лення Стратегії розвитку малого і середнього підприємництва в Україні на період до 2020 року» від 24.05.2017р. № 504-р, «Про схва­лення Транспортної стратегії України на період до 2020 року» від 20.10.2010 р. № 2174-р та інші.

Водночас окремі проблеми публічного адміністрування у сфері економіки вирішуються лише в підзаконних актах, що не забезпе­чує належної якості такого регулювання.

2. Визначення сфер економіки, які можуть складати об’єкт недержавної власності та механізм її набуття, – наприклад, через приватизацію, антимонопольне регулювання (створення конку­рентного середовища) та чітке закріплення статусу суб’єктів державної власності (наприклад, казенних підприємств).

Серед нормативно-правових актів цієї групи слід виокремити закони, якими встановлені загальні межі проведення привати­зації. Це закони України «Про приватизацію державного і кому­нального майна» від 18.01.2018 р. №2269-VIII, «Про перелік об’єк­тів права державної власності, що не підлягають приватизації» від 07.07.1999 р. № 847-XIV, «Про внесення змін до деяких законів України з питань приватизації щодо реалізації положень Державної програми приватизації на 2012-2014 роки» від 13.01.2012 р. № 4336-VI та інші. Особливості правового регулювання відносин у сфері приватизації врегульовано Податковим кодексом України (у редакції від 01.01.2017 р.), Господарським кодексом України від 16.01.2003 №436-IV, Цивільним кодексом України від 16.01.2003 р. №435-IV.

Серед означених законів найбільш численну групу станов­лять закони, якими визначено особливості приватизації окремих об’єктів.

Антимонопольне регулювання (або створення умов щодо форму­вання конкурентного середовища) визначається в законах України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 р. №3659- XII, «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. №236/96-ВР, «Про природні монополії» від 20.04.2000 р. №1682-ІІІ, «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. №2210-ІІІ та інші закони й підзаконні нормативно-правові акти.

3. Публічне адміністрування у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до ст.18 Конституції України зовнішньо­політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки через підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співто­вариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнарод­ного права. П. 9 ст. 92 Конституції України визначено, що виключно законами України регулюються засади зовнішніх зносин, зовніш­ньоекономічної діяльності. Основним нормативно-правовим актом, який регулює ці відносини, є Закон України «Про зовніш­ньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. № 959-XII. Крім того, експортно-імпортні операції регулюють зокрема закони України «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» від 22.12.1998 р. № 332-XIV та деякі інші. Окремо слід виділити Митний кодекс України від 13.03.2012 р. № 4495-VI (остання редак­ція від 22 березня 2018 року № 2375-VIII), норми якого поряд із приписами міжнародних договорів, ратифікованих у встановле­ному порядку окремими законодавчими й підзаконними актами, регулюють питання здійснення державної митної справи.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюються в Україні суб’єктами цієї діяльності, належать: експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили; надання суб’єктами зовнішньое­кономічної діяльності України послуг, наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація на комерційній основі та ін.

4. Визначення підстав і меж використання імперативних та диспозитивних методів публічного правового регулювання відносин у сфері економіки. Мова йде про реєстрацію, ліцензування, квоту­вання, надання дозволів, застосування заходів адміністративної відповідальності тощо.

В економічних відносинах органічне поєднання імперативного й диспозитивного методів правового регулювання виявляється в чіткості, послідовності, однозначності законодавчого визна­чення напрямків розвитку вітчизняної економіки, меж діяльності державних органів щодо регулювання економічних відносин та їх відповідних повноважень, у суворому дотриманні правових норм, розвиненості системи державних гарантій реалізації конституцій­ного права на підприємницьку діяльність, у дієвому захисті еконо­мічних інтересів держави. З іншого боку, мають бути розвинені засоби й заходи, притаманні диспозитивному методу публічного правового регулювання відносин в економічній сфері, що означає встановлення правової можливості альтернативного вибору учас­никами цих відносин варіантів поведінки в межах закону.

Така правова можливість реалізується зокрема в дозволах, адмі­ністративних угодах, адміністративних послугах, які забезпечу­ють соціальну свободу й активність людини, реалізацію принципу «дозволено те, що не заборонено законом».

Органи виконавчої влади як суб’єкти публічного адміністру­вання здійснюють організаційну, цілеспрямовану діяльність щодо розбудови демократичного суспільства, забезпечення пропорцій­ного розвитку економіки України.

3. Адміністративний нагляд у сфері економіки.

Під час здійснення управління в сфері економіки органи виконавчої влади загальної, галузевої та міжгалузевої компетенції в різних формах і за багатьма напрямами реалізують контрольні й наглядові повноваження. Функції контролю й нагляду виконують органи виконавчої влади (посадові особи) як безпосередньо в процесі управлінської діяльності, так і через спеціально створювані в системі управління організаційно-правові форми контролю.

У сфері економіки контроль (нагляд) тією чи іншою мірою здійснюють фактично всі спеціально створені інспекції, служби та інші органи відповідно до своїх повноважень. Це органи державного пожежного нагляду, залізничного транспорту, органи Міністерства праці і соціальної політики України, органи, що здійснюють санітарний нагляд, тощо.

Специфічні форми контролю здійснюють щодо галузей економіки.

Органи Міністерства енергетики та захисту довкілля здійснюють державне управління та контроль за виконанням законодавства, яке закріплює право державної власності на тваринний світ, ліси, води, надра, охороною сільськогосподарських та інших земель, виконанням правил використання земель, землеустрою, правил і норм щодо ядерної і радіаційної безпеки під час використання джерел іонного випромінювання та ін.

Органи, які здійснюють державний пробірний нагляд, розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з виробництвом, переробкою дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, обліком, зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, їх збиранням і здаванням у державний фонд, тощо.

Органи Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України здійснюють нагляд за додержанням стандартів, якості продукції, правил, що діють у метрології, сертифікації, та ін.

В економіці відповідні управлінські, регулятивні, координаційні, контрольні (наглядові) повноваження здійснює податкова адміністрація, контрольно-ревізійна служба, Антимонопольний комітет України. Звичайно, вони реалізують свої повноваження не тільки в сфері економіки, а й у інших сферах і галузях діяльності держави та суспільства. Значна кількість контролюючих (наглядових) органів має право застосовувати до правопорушників заходи адміністративного примусу, в тому числі адміністративні стягнення. Повніше контрольно-наглядову діяльність цих органів розглядають під час аналізу управління в окремих галузях — промисловості, будівництві, сільському господарстві тощо.

Перелік державних підприємств, установ, організацій, які належать до сфери управління Мінекономрозвитку: https://www.me.gov.ua/Documents/Detail?lang=uk-UA&id=32a9ca9b-0287-44c1-a37c-0a276367ff55&title=PerelikDerzhavnikhPidpriiemstvUstanovOrganizatsiiSchoNalezhatDoSferiUpravlinniaMinisterstvaEkonomichnogoRozvitkuITorgivliUkraini

Особливості статусу стратегічних об’єктів

Особливості статусу стратегічних об’єктів визначені Законом України від 21.09.2006 № 185-V "Про управління об’єктами державної власності" згідно з яким:

- Кабінет Міністрів України погоджує рішення уповноважених органів управління щодо створення, реорганізації та ліквідації діяльності підприємств державного сектору економіки, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; затверджує перелік об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (пункти 22 та 24 частини другої статті 5 Закону).

- створення господарських організацій на базі об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України (частина восьма статті 11 Закону);

- голосування про додаткову емісію акцій представником держави на загальних зборах господарських організацій, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, у статутному капіталі яких корпоративні права держави перевищують 10 відсотків, здійснюється на підставі рішення Кабінету Міністрів України (частина шістнадцята статті 11 Закону).

Призначення керівника підприємства, що має стратегічне значення для економіки та безпеки держави і вартість активів якого за даними останньої фінансової звітності або річний розмір чистого доходу якого перевищує 200 млн. гривень, здійснюється виключно за результатами конкурсного відбору відповідно до Порядку проведення конкурсного відбору керівників суб’єктів господарювання державного сектору економіки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2008 № 777.

Кандидатура, відібрана за результатами конкурсного відбору на посаду керівника підприємства, що має стратегічне значення для економіки та безпеки держави і вартість активів якого за даними останньої фінансової звітності або річний розмір чистого доходу якого перевищує 200 млн. гривень, погоджується Кабінетом Міністрів України за поданням керівника суб’єкта управління (крім випадків, коли відповідне підприємство є особливо важливим для економіки).

4. Суб’єкти публічного адміністрування економікою.

Суб’єкти публічного адміністрування у сфері економіки доцільно систематизувати на такі групи:

– загальні суб’єкти (Кабінет Міністрів України, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України та інші);

– суб’єкти публічного адміністрування щодо окремих галузей економіки та міжгалузевого публічного адміністрування економі­кою;

– суб’єкти публічного адміністрування на територіальному (місцевому) рівні;

– суб’єкти публічного адміністрування на локальному рівні.

Кабінет Міністрів України відповідно до ст.116 Конституції України та ст.2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 р. №794-VII забезпечує державний суверенітет й еконо­мічну самостійність України, проведення фінансової, цінової, інвес­тиційної та податкової політики, рівні умови розвитку всіх форм власності, організовує та забезпечує здійснення зовнішньоеконо­мічної діяльності України та ін.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної економіч­ної, цінової, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики, а також міжвідомчої координації з питань економічного й соціаль­ного співробітництва України з ЄС є Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

v  Офіційний сайт Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України: https://www.me.gov.ua/?lang=uk-UA

Його основні завдання розділені на два види залежно від сфери публічного адміністрування. Якщо вплив стосується всіх сфер економічної діяльності, то це загальні завдання. У разі здійснення публічного адміністрування окремих сфер економічної діяльності держави виділяються спеціальні завдання.

Більшість завдань Мінекономрозвитку України стосуються питань публічного адміністрування конкретними сферами еконо­мічної діяльності держави й пов’язані з реалізацією державної політики щодо регіонального розвитку, ціноутворення, конку­ренції, зовнішньоекономічної діяльності, державного замовлення та державного резерву, економічної політики у сфері оборони та безпеки.

До основних завдань віднесено ті, що спрямовані на формування та забезпечення реалізації державної політики: економічного і соціального розвитку; ціноутворення; торгівлі; регіонального розвитку; технічного регулювання (стандартизації, метрології, сертифікації, оцінювання (підтвердження) відповідності, акре­дитації органів з оцінювання відповідності, управління якістю); державних закупівель, державного замовлення; державно-при­ватного партнерства; державного ринкового нагляду; торгівлі та побутових послуг; з питань економічного і соціального співробіт­ництва України з ЄС; зовнішньоекономічної діяльності, політики інтеграції економіки України у світову економіку, співробітництва із СОТ; співробітництва з міжнародними фінансовими організаці­ями та з питань залучення міжнародної технічної допомоги.

До спеціальних завдань віднесено ті, що стосуються форму­вання державної політики: у сфері захисту прав споживачів; у сфері статистики, керуючись засадами професійної незалежності та самостійності органів державної статистики щодо розроблення і затвердження нормативно-правових актів у галузі статистики; з питань розвитку підприємництва, державної регуляторної полі­тики, ліцензування, дозвільної системи, нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності; з питань державного експортного контролю; у сфері інвестиційної діяльності та управління наці­ональними проектами (стратегічно важливими проектами, що забезпечують технологічне оновлення та розвиток базових галу­зей реального сектору економіки України); з питань ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива; у сфері державного матеріального резерву; у сфері управління об’єктами державної власності, зокрема корпоративними правами держави; забезпечення нормативно-правового регулювання у вищезазначених сферах; забезпечення реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики у сфері оборони та безпеки; удосконалення в межах своїх повноважень інструментів, процедур і стандартів діяльності органів виконавчої влади.

Мінекономрозвитку України в межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і дору­чень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, які підписує Міністр економічного розвитку і торгівлі України. Мінекономрозвитку України видає в разі потреби разом з іншими центральними органами виконавчої влади спільні акти. Накази Мінекономрозвитку України, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, ухвалю­ються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господар­ської діяльності».

До суб’єктів публічного адміністрування у сфері економіки належать Державна служба статистики, Державна служба України з питань безпеки харчових продуктів та захисту споживачів, на які покладено функції з моніторингу динаміки цін (тарифів) на споживчому ринку (Державна служба статистики) та контролю за дотриманням вимог формування, установлення та застосування державних регульованих цін. Ці функції раніше реалі­зувала Державна інспекція з контролю за цінами, яка була лікві­дована відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 р. № 442 «Про оптимізацію системи центральних орга­нів виконавчої влади».

Положенням про Державну службу України з питань безпеч­ності харчових продуктів та захисту споживачів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 р. № 667 урегульовано статус Держпродспоживслужби як центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та коор­динується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства та який реалізує державну політику в галузі ветеринарної медицини, сферах безпечності та окре­мих показників якості харчових продуктів, карантину та захисту рослин, ідентифікації та реєстрації тварин, санітарного законодав­ства, попередження та зменшення вживання тютюнових виробів та їх шкідливого впливу на здоров’я населення та ін.1.

До суб’єктів публічного адміністрування у сфері економіки належить Державна регуляторна служба України. Відповідно до Положення про Державну регуляторну службу України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямо­вується та координується Кабінетом Міністрів України і який реалі­зує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності. ДРС є спеціально уповноваженим орга­ном з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господар­ської діяльності (п.1).

Публічне адміністрування у сфері антимонопольного регу­лювання стосується цілеспрямованої діяльності уповноважених суб’єктів, насамперед Антимонопольного комітету України як державного органу зі спеціальним статусом (ч.1 ст.1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 р. №3659- XII1). Діяльність Антимонопольного комітету України як суб’єкта публічного адміністрування у сфері економіки стосується реаліза­ції функцій та компетенції відповідно до чинного законодавства, пов’язаних із застосуванням заходів імперативного характеру, а також опосередкованого впливу з метою забезпечення держав­ного захисту конкуренції в підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Публічне адміністрування щодо окремих галузей економіки здійснюють галузеві міністерства, окремі служби: Міністерство енер­гетики та захисту довкілля, Міністерство інфра­структури України, Державна авіаційна служба України, Державна служба України з безпеки на транспорті.

Повноваження щодо міжгалузевого публічного адміністрування економікою мають окремі державні агентства: Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України, Міністерство цифрової трансформації, Державне агентство резерву та ін. Також доцільно віднести до таких суб’єк­тів Фонд державного майна України.

На місцевому рівні у структурі обласних, міських Київської та Севастопольської державних адміністрацій діють структурні підрозділи міністерства. У структурі районних, районної у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій функціонують підрозділи економіч­ного розвитку та торгівлі. Вид структурних підрозділів (департа­мент, управління, відділ, сектор) та їх статус як юридичних осіб публічного права визначається головою обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій залежно від ступеня складності завдань.

На локальному рівні безпосереднє публічне адміністрування державними підприємствами та організаціями здійснює керів­ник – генеральний директор (директор), який очолює адміні­страцію цього підприємства або організації. Свої функції керів­ник здійснює відповідно до контракту, укладеному між ним та Мінекономрозвитку, а також статуту (положенню), затвердже­ному Мінекономрозвитку, якщо вони входять до сфери його управління.

5. Публічне адміністрування промисловістю і агропромисловим комплексом.

Рівень розвитку промисловості держави - одна з найважливіших ознак її технічного прогресу та цивілізованості. Потреба у високорозвинених промислових галузях особливо актуалізується при інтеграції у європейську та світову економіку. Промисловість є базисом для ефективного входження України у світове співтовариство і зайняття в ньому місця, що відповідає рівню розвинутої держави.

Промисловість прийнято розділяти за галузевою належністю на:

-          важку (виробництво засобів виробництва);

-          легку (виробництво предметів споживання);

-          видобувну;

-          харчову;

-          текстильну та інші види (залежно віл кінцевого продукту), які становлять підгалузі промисловості.

У свою чергу підгалузі промисловості поділяють на ще дрібніші - так звані субгалузі промисловості, тому управління промисловістю будується за галузевим принципом з урахуванням міжгалузевих та територіальних зв'язків між підприємствами і організаціями та має на меті: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства й держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на ринку; захист і наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами тощо.

Система органів публічного адміністрування промисловістю формується з "промислових" міністерств, державних комітетів, які регулюють діяльність промислових об'єктів, управлінь промисловості місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування й місцевих рад та їх виконавчих комітетів (з питань, делегованих їм державою), адміністрацій промислових об'єднань та промислових підприємств.

Визначення та закріплення концептуальних засад публічного адміністрування промисловості в Україні належить до компетенції Верховної Ради України, яка визначає державну політику, здійснює законодавче регулювання відносин, що виникають у цій галузі. Метою державної промислової політики є реалізація стратегії випереджаючого розвитку та євроінтеграції, створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до саморозвитку промислового комплексу. Основними принципами державної промислової політики є: забезпечення національних інтересів; соціальна, екологічна спрямованість реформування промисловості; реалізація інноваційного типу розвитку промисловості; поєднання державного регулювання з ринковими механізмами саморегуляції; програмно-цільовий підхід до вирішення завдань промислової політики; євроінтеграція. Поряд із промисловими підприємствами державної форми власності в нових економічних умовах подальшого розвитку набувають промислові підприємства недержавних форм власності: приватні, акціонерні, спільні, підприємства з іноземними інвестиціями тощо, публічне адміністрування яких має свої суттєві відмінності й зводиться переважно до впливу на них економічними заходами (податковою, митною, фінансовою політикою тощо) та контролю за їх діяльністю. Загальне публічне адміністрування промисловості в Україні, здійснення визначеної Верховною Радою України державної політики в цьому напрямі покладені на Кабінет Міністрів України, який керує об'єктами державної власності, спрямовує і координує роботу окремих міністерств та інших органів виконавчої влади. Центральне місце серед органів управління промисловістю та АПК  належить Міністерство  розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України та його територіальні органи. При Міністерстві діє Директорат промислової політики та стимулювання розвитку регіонів. В контексті розвитку АПК при Міністерстфі функціонують: Директорат сільського розвитку; Директорат розвитку аграрного сектору; Департамент аграрної політики.

6.Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності.

До засобів публічного адміністрування (тобто тих, які відзна­чаються адміністративно-правовою природою застосування, а тому їх також можна назвати адміністративно-правовими засо­бами впливу держави) у сфері економіки належать ліцензування, патентування, квотування, державна реєстрація, функціонування дозвільної системи. Також до них слід віднести стандартизацію.

Незважаючи на те, що ліцензування, патентування, квотування вказані у статті 12 Господарського кодексу України, вони належать до засобів публічного адміністрування у сфері економіки, адже:

– відносини, які виникають, змінюються та припиняються у зв’язку з використанням цих заходів, є наслідком організацій­но-розпорядчої діяльності органів виконавчої влади;

– ці відносини мають публічний правовий характер, оскільки суб’єкт державного управління у сфері економіки обов’язково має юридичні повноваження щодо інших учасників цих відносин – суб’єктів господарювання,

– ці відносини можуть виникнути за ініціативою будь-якого суб’єкта, але згода іншого не є обов’язковою,

– порушення однією зі сторін своїх обов’язків тягне відпові­дальність не перед іншою стороною, а перед державою.

Розмежування між господарсько-правовими та адміністративно- правовими відносинами в цьому разі відбувається відповідним чином.

До господарських відносин не належать згідно зі ст. 4 Господарського кодексу України адміністративні та інші відно­сини управління за участі суб’єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійс­нює організаційно-господарських повноважень. Саме в разі ліцен­зування, патентування, квотування, сертифікації, стандартизації, здійснення дозвільної діяльності таке застосування не пов’язане із господарською компетенцією уповноважених державних органів, але пов’язане із реалізацією їх організаційно-розпорядчих повно­важень, ухваленням приписів, які є обов’язковими до виконання. Тому порядок реалізації цих заходів регулюється нормами адміні­стративного права.

Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання – ліцензіата – на провадження зазначе­ного в ньому виду господарської діяльності впродовж визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулю­ються законом.

Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підприєм­ницької діяльності впродовж установленого строку. Спеціальний торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підпри­ємницької діяльності встановлюється законом.

Квотування – це встановлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот установлюється Кабінетом Міністрів України відпо­відно до закону.

Стандартизація – це діяльність, що полягає в установленні положень для загального та неодноразового використання щодо наявних чи потенційних завдань і спрямована на досягнення опти­мального ступеня впорядкованості в певній сфері.

Державна реєстрація юридичних осіб, громадських форму­вань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців – це офіційне визнання за допомогою засвід­чення державою факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підпри­ємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців і громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу-під­приємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передба­чених Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 № 755-IV1.

Дозвільна система у сфері господарської діяльності це сукупність урегульованих законодавством відносин, які виника­ють між дозвільними органами, адміністраторами та суб’єктами господарювання у зв’язку з виданням документів дозвільного характеру.

Можна виділити такі види дозвільної діяльності у сфері еконо­міки залежно від напрямку її здійснення:

1) діяльність, пов’я­зана з легітимацією суб’єкта господарювання (реалізується через надання ліцензій та патентів);

2) діяльність щодо надання суб’єкту підприємництва права на провадження певних дій через надання документів дозвільного характеру;

3) у сфері захисту економічної конкуренції. Серед названих видів дозвільної діяльності найбільша кількість дозволів видається щодо провадження певних дій через надання документів дозвільного характеру.

Окремо слід виділити державний контроль у сфері економіки як елемент публічного адміністрування. Функцію державного контролю реалізують уповноважені державні органи, які слід розподі­лити на дві великі групи:

1) органи, для яких більшість їх функцій є контрольно-наглядо­вими;

2) органи, для яких контрольно-наглядові функції не є основними функціями їхньої діяльності.

При цьому друга група органів численніша за першу.

До першої групи слід віднести такі органи виконавчої влади та їх територіальні відділи (відділення, управління тощо): Державну аудиторську службу України, Державну казначейську службу України, Антимонопольний комітет України, Державну фіскальну службу України.

До другої групи належать практично всі суб’єкти публічного адміністрування економіки на центральному та місцевому рівнях.

Основними напрямками контролю є дотримання загально­обов’язкових правил, установлених чинним законодавством, з питань зовнішньої діяльності суб’єктів контролю щодо фінансово-господарського становища підприємств, зокрема тих, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави та мають монополію на загальнодержавному ринку товарів і послуг; цін та ціноутворення; додержання умов реалізації програм та проек­тів міжнародної технічної допомоги, кредитів, грантів, іноземних інвестицій; стану економічної конкуренції на ринку; сплати суб’єк­тами господарських відносин податків, зборів та інших обов’язко­вих платежів та ін.

Основними формами контрольної діяльності є ревізії, перевірки, моніторинг, експертиза.