Лекція №3. Суб’єкти адміністративного права

КОНСПЕКТ  ЛЕКЦІЇ

Тема 3. Суб’єкти адміністративного права

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

(4 год)

1.Поняття та система суб’єктів публічного адміністрування

Система суб’єктів адміністративного права. Публічна адміністрація. Соціальні та юридичні ознаки суб’єкта адміністративного права. Суб’єкт адміністративного права і суб’єкт адміністративних правовідносин. Складові адміністративної правосуб’єктності.

2. Компетенція суб’єкта публічного адміністрування

Наявність прав у сфері публічного адміністрування. Наявність адміністративно-правових обов’язків у сфері публічного адміністрування. Проблеми деліктоздатності юридичних осіб.

3. Роль Президента України в системі адміністрування виконавчої влади

Президент України як суб’єкт адміністративного права. Адміністративно-правовий статус Адміністрації Президента України. Інститут представників Президента України. Адміністративно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України.

4.Система органів виконавчої влади

Місце органів виконавчої влади у системі публічної адміністрації. Кабінет Міністрів України як суб’єкт адміністративного права. Класифікація органів виконавчої влади за масштабом діяльності.  Вищі, центральні, місцеві органи виконавчої влади, характеристика їх адміністративно-правового статусу. Класифікація органів виконавчої влади за порядком утворення. Класифікація органів виконавчої влади за обсягом компетенції. Класифікація органів виконавчої влади за порядком вирішення підвідомчих питань. Класифікація органів виконавчої влади за положенням в управлінській системі. Міністерства,  центральні органи виконавчої влади. Місцеві  державні  адміністрації  та  їх  місце  в системі органів виконавчої влади. Організація та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій. 

5. Суб’єкти місцевого самоврядування

Поняття місцевого самоврядування. Право громадян на участь у місцевому самоврядуванні. Основні принципи місцевого самоврядування. Система місцевого самоврядування. Повноваження сільських, селищних, міських рад. Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Сільський, селищний, міський голова. Повноваження районних і обласних рад. Порядок формування, організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Поняття громадського об'єднання. Політичні партії і громадські організації. Професійні спілки. Релігійні організації. Принципи їх створення і діяльності. Принципи утворення і діяльності громадських об'єднань. Обмеження щодо утворення і діяльності громадських об'єднань. Утворення та реєстрація громадського об’єднання. Права громадських об'єднань. Засади взаємодії громадських об'єднань з органами державної влади, органами місцевого самоврядування. Способи припинення діяльності громадського об'єднання. Заборона громадського об'єднання. Порядок припинення громадського об'єднання.

6. Приватна особа як суб’єкт адміністративного права. Адміністративна правосуб’єктність приватної особи

Поняття та особливості адміністративно-правового статусу громадян. Адміністративна правоздатність громадян. Адміністративна дієздатність громадян та її види. Обставини, що характеризують дієздатність громадян. Повна, обмежена і часткова адміністративна дієздатність громадян. Підстави виникнення взаємовідносин громадян і органів держави. Права громадян у сфері публічного управління. Адміністративно-правові гарантії прав громадян. Адміністративно-правові обов’язки громадян. Характеристика юридичних фактів, у зв’язку з якими виникають адміністративно-правові обов’язки громадян. Адміністративно-правовий статус іноземців, біженців, осіб без громадянства.

7. Суб’єктивне публічне право

1.Поняття та система суб’єктів публічного адміністрування.

Суб’єкти публічного адміністрування (публічна адміністрація) мають певну організаційну структуру публічного адміністрування, під яким розуміється органічно єдина та чинна система органів державного управління, передусім органів виконавчої влади та владних структур місцевого самоврядування, їх посадових і служ­бових осіб, а також установ, організацій, окремих недержавних структур, які відповідно до законодавства здійснюють публічні управлінські функції з метою задоволення публічного інтересу.

До основних суб’єктів публічної адміністрації належать:

1) органи виконавчої влади;

2) суб’єкти місцевого самоврядування;

3) суб’єкти делегованих повноважень:

а) громадські об’єднання;

б) інші суб’єкти під час здійснення делегованих законодавством виконавчих функцій.

При цьому треба зазначити, що формально до органів виконав­чої влади не належать СБУ, НАБУ, НАЗК, ЦВК, Державна судова адмі­ністрація, Комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо, проте вони виконують вагомі виконавчі функції у спеціальних сферах адміністративної діяльності та ін. Звісно, що такі органи можна віднести до органів виконавчої влади не організаційно, а лише функціонально (в окре­мих випадках та при виконанні деяких повноважень, коли вони діють як суб’єкт публічного адміністрування).

Таке розуміння загалом відповідає Рекомендації Комітету Міністрів РЄ від 11.09.1984р. № R (84) 15 щодо публічної правової відповідальності за спричинену шкоду1, де надається визначення терміна «публічна влада» як: а) будь-який суб’єкт публічного права будь-якого виду чи рівня (державного, регіонального, місцевого, незалежний суб’єкт публічного права; б) будь-яка приватна особа під час здійснення нею повноважень офіційної влади. Однак чітко окреслити поняття «публічна адміністрація» не це дозволяє.

На слушну думку професора О. Рогача, ключовою ознакою суб’єкта публічного адміністрування є діяльнісний принцип – здійснення публічного адміністрування. Його основу становлять органи, для яких публічне адміністрування є основним видом діяльності, – органи виконавчої влади та органи місцевого само­врядування.

Крім основних суб’єктів публічної адміністрації, для яких здійс­нення публічного адміністрування є основною функцією, існують й інші, для яких адміністративна діяльність не є додатковим видом діяльності.

Ø  Отже, суб’єкт публічної адміністрації – це суб’єкт владних повно­важень, який здійснює публічне адміністрування: надає адміністра­тивні послуги чи виконавчо-розпорядчу адміністративну діяльність.

Це насамперед орган чи посадова особа суб’єктів, для яких публічне адміністрування є основним видом діяльності, – органи виконавчої влади та суб’єкти місцевого самоврядування.

До загальних ознак суб’єктів публічної адміністрації належать такі:

1) за своєю юридичною природою суб’єкт публічної адміністра­ції є зобов’язальним перед приватними особами і має якнайповніше задовольняти права, свободи та законні інтереси приватних осіб, публічний інтерес суспільства загалом;

2) їх адміністративна діяльність є обмеженою принципом «зв’я­заності правом» – вони можуть діяти виключно у спосіб і порядок, передбачений Конституцією та законами України1, що відповідає другому принципу правового регулювання – суб’єкту публічної адміністрації заборонено все крім того, що прямо дозволено зако­ном;

3) первинною компетенцією є адміністративні обов’язки, а похід­ною – адміністративні права, що надаються суб’єкту в мінімальних межах для ефективного виконання обов’язків;

4) суб’єктам притаманна адміністративна правоздатність – потенційна здатність мати адміністративні обов’язки і права у сфері публічного адміністрування та адміністративна дієздат­ність – здатність виконувати адміністративні обов’язки та реалізу­вати з їх виконання свої адміністративні права у сфері публічного адміністрування, що загалом формує основу адміністративно-пра­вового статусу суб’єкта публічної адміністрації.

Адміністративна правоздатність суб’єкта публічної адмі­ністрації – це його здатність мати суб’єктивні адміністративні обов’язки і права у сфері публічного адміністрування, які перед­бачені нормами адміністративного права. Правоздатність починає існувати з моменту створення (призначення на посаду) суб’єкта публічної адміністрації, а припиняється з моменту його ліквідації (звільнення з посади).

Адміністративна дієздатність суб’єкта публічної адміністра­ції – це юридична здатність суб’єкта публічної адміністрації своїми адміністративними діями самостійно реалізовувати набуті адміні­стративні обов’язки і права та нести за них відповідальність.

Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність суб’єкта публічної адміністрації, що виражається в його юридичній здатності самостійно усвідомлювати свої вчинки та їх суспільно небезпечні (шкідливі) результати, відповідати за свої протиправні дії й нести за них юридичну відповідальність.

Для юридичних осіб публічної адміністрації правосуб’єктність, як правило, єдина – вона виникає з моменту створення (державної реєстрації) юридичної особи, припиняється з моменту ліквідації (виключення з державного реєстру) та відзначається спеціальним публічним характером.

Адміністративна дієздатність посадових осіб суб’єктів публіч­ної адміністрації виникає з моменту призначення на посаду, хоча часто після цього ще потребується прийняття відповідної присяги.

Ø  Суб’єкти адміністративного права – це фізичні та юридичні особи, які мають публічні суб’єктивні права та юридичні обов’язки і наділені специфічними юридичними властивостями щодо їх реалізації.

Суб’єктами адміністративного права можуть бути:

1) індивідуальні суб’єкти – фізичні особи, які поділяються  на такі групи: громадяни (володіють повним набором прав і обов’язків в державі), іноземці та особи без громадянства (мають обмеження щодо політичних прав, не виконують військового обов’язку), фізичні особи з іншим спеціальним статусом (скажімо, фізичні особи-підприємці чи фізична особа –водій транспортного засобу);

2) колективні суб’єкти (юридичні особи): держава, державні органи та установи, громадські об’єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, релігійні організації, промислові підприємства, іноземні підприємства тощо.

До змісту адміністративно-правового статусу особи включаються такі юридичні елементи:

1) публічні суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

2) обсяг і характер правосуб’єктності;

3) адміністративна відповідальність;

4) у деяких випадках – дисциплінарна відповідальність посадових осіб публічної адміністрації.

Ø  Отже, адміністративно-правовий статус фізичної особи – це сукупність встановлених законодавством України суб’єктивних публічних прав і юридичних обов’язків індивіда в сукупності з обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності та адміністративної відповідальності.

В юридичній літературі часто використовується термінологічний вираз «стандарти прав людини».

Права та свободи людини і громадянина в Україні – це природні потреби та інтереси індивіда, які визнані та закріплені державою в Конституції та інших законах України, установлюють певні можливості, що дозволяють кожній людині обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними, політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах. Вони є невичерпними, якщо при цьому не порушуються права і свободи іншої особи.

Права і свободи громадянина України поділяються на громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні.

Ø  Адміністративно-правове гарантування прав та свобод людини і громадянина – це зовнішній механізм забезпечення визначених Конституцією та законами України природних інтересів і потреб індивіда, яке здійснюється публічною адміністрацією, адміністративними судами та судами загальної юрисдикції під час розгляду справ про адміністративні правопорушення.

Форми гарантування прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб:

1)громадянина - Президентом України;

2) забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у процесі адміністративних проваджень за заявами, скаргами та пропозиціями громадян;

3) дисциплінарне провадження в адміністративному праві;

4) захист від порушень з боку суб’єктів владних повноважень у системі адміністративного судочинства;

5) публічний захист прав і свобод фізичних та юридичних осіб засобами громадянського суспільства;

6) запобігання та протидія корупції;

7) прокурорський нагляд за додержанням законів України у сфері внутрішнього публічного управління;

8) захист прав і свобод громадян України в Європейському суді з прав людини.

Конституція України до обов’язків громадян України

віднесла:

1) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65);

2) незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовування завданих збитків (ст. 66);

3) кожен має сплачувати податки і збори в порядку та розмірах, установлених законом (ст. 67);

4) неухильне додержання Конституції України та законів України, непосягання на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Визначено, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68). Зазначені обов’язки громадян України в юридичній літературі з адміністративного права отримали назву «абсолютні обов’язки».

Крім того виділяються ще «відносні обов’язки» громадян у сфері публічного управління, виконання яких залежить від низки чинників, які можуть стосуватися волевиявлення громадянина (так, вступ на державну службу приписує посадовій особі обов’язки та обмеження, визначені законом.

Особливу групу обов’язків складають обов’язки, що виникають з адміністративно-деліктних правовідносин, тобто покладення на громадянина зобов’язання нести покарання за вчинений адміністративний проступок.

Що стосується іноземних громадян та осіб без громадянства, то згідно із законодавством України вони мають ті ж права і свободи, виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та законами України, а також ратифікованими міжнародними договорами.

Згідно із загальним правилом вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду, характеру занять та інших обставин.

Ø  Слід виділити певні групи суб’єктів публічного адміністрування – органи державної влади, державні органи, які виконують виконавчі функції, але формально не належать до цієї структури; державні фонди та установи; органи влади автономного утворення (Автономної Республіки Крим); органи місцевого самоврядування; суб’єкти, яким делеговано окремі повноваження публічного адміністрування.

Ø  Під системою державних органів розуміють апарат держави, що представлений упорядкованою, організованою, цілісною систе­мою органів законодавчої, виконавчої та судової влади, які наді­лені відповідними владними повноваженнями, а їх діяльність спрямована на реалізацію державної влади на всій території та в усіх сферах суспільства.

Крім органів виконавчої влади, до суб’єктів публічної адміністра­ції зокрема належать:

1) деякі повноваження Президента України, Адміністрація Президента України1, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим2;

2) апарат Верховної ради України, Уповноважена Верховної Ради України з прав людини та її секретаріат3 у законодавчій гілці влади4;

3) повноваження суддів на адміністративних посадах, апарат суду і Державна судова адміністрація,5 Вища рада правосуддя, ВККСУ в судовій гілці влади;

4) Рада міністрів АРК як виконавчий орган виконавчої влади АРК6;

5) суб’єкти публічної адміністрації, які не мають статусу органу державної влади 7;

6) численні органи державної влади (змішаного підпорядку­вання), які виконуюють виконавчі функції, але формально безпо­средньо не підпорядковані вищому чи центральним органам вико­навчої влади;

Серед останніх слід відзначити:

– Службу безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України1;

– Службу зовнішньої розвідки України, яка є державним орга­ном, який здійснює розвідувальну діяльність у політичній, еконо­мічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах;

– Раду національної безпеки і оборони України, яка є коорди­наційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України;

– Рахункову палату України, що є державним колегіальним органом, який від імені Верховної Ради України здійснює контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням;

– Центральну виборчу комісію, що є постійним чинним колегі­альним державним органом, наділена повноваженнями щодо орга­нізації підготовки і проведення виборів;

– Управління державної охорони України, шо є державним правоохоронним органом спеціального призначення, підпоряд­кованим Президентові України та підконтрольним Верховній Раді України5;

– Національний банк України, який є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління;

2.Компетенція суб’єкта публічного адміністрування.

Компетенція центральних органів виконавчої влади та інших центральних державних органів установлюється спеціальними законами або положеннями про відповідні державні органи, затвер­дженими постановами КМУ, тощо. Щодо органів виконавчої влади на місцях їх компетенція фіксується в місцевих нормативних актах. Такі нормативні акти називаються компетенційними.

Мета та завдання визначають соціальне призначення суб’єкта публічного адміністрування, його роль і значення в організації суспільного життя та реалізації публічного інтересу.

Завдання – це наперед визначений, запланований до вико­нання обсяг робіт, покладений на суб’єкта публічного адміністру­ вання. Перед кожним суб’єктом публічної адміністрації ставиться чітко визначене коло завдань.

Приклад: Національна поліції має чотири завдання: забезпечення публічної безпеки й порядку; охорону прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидію злочинності; надання в межах послуг із допомоги особам, які з особистих, економічних, соці­альних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги1.

В актах часто використовуються словосполучення «забезпе­чує формування державної політики» та «реалізує державну полі­тику», перше з яких вказує на те, що виконання поставленого завдання передбачає переважно ухвалення нормативних актів, а друге – ухвалення адміністративних актів, проведення організа­ційних заходів тощо.

Мета відбиває загальну спрямованість діяльності суб’єкта публічного адміністрування. Завдання конкретизують, розкрива­ють мету, є похідними від неї.

Приклад: Державне бюро розслідувань має за мету запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції, а завдання його не згадуються2.

Другий складник компетенції – предмет відання. Він визна­чає коло питань, які компетентний вирішувати суб’єкт публічного адміністрування. У переважній більшості випадків у норматив­ному акті неможливо навести їх вичерпний перелік.

Третій складник компетенції – повноваження. Це юридична конструкція, що поєднує в собі специфічні права та обов’язки суб’єктів публічного адміністрування. Саме тому деякі вчені, що займаються проблемами теорії права, називають повноваження «правообов’яз­ком». Кількість повноважень суб’єкта публічного адміністрування залежить від різних обставин й істотно змінюється.

Приклад: у компетенційних нормативних актах за Державною міграційною службою України закріплено сорок два адміністратив­них повноваження1.

Особливості функціонування конкретного суб’єкта публічного адміністрування можуть бути розкриті лише з урахуванням взає­мозв’язків і динамічної взаємодії всіх елементів його компетен­ції. Отож, для того щоб зрозуміти сутність суб’єкта публічного значення, його роль і значення в публічній адміністрації, а також управлінські можливості, слід детально ознайомитись з його компетенцією.

Крім того компетенція суб’єкта публічного адміністрування може використовуватись як класифікаційний критерій. Згідно з ним органи виконавчої влади можна поділити на: а) органи загальної компетенції; б) органи галузевої компетенції; в) органи міжгалузевої компетенції; г) органи функціональної компетенції; д) органи предметної компетенції.

Отже, компетенція – це комплекс взаємопов’язаних елементів (мети, завдань, предмета відання та повноважень), що харак­теризує особливості діяльності конкретного суб’єкта публіч­ного адміністрування, зумовлені його місцем у публічній адмі- ністрації.

3.Роль Президента України в системі адміністрування виконавчої влади

Президент України згідно зі ст. 102 Конституції України є главою держави й виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.

Виконуючи конституційні повноваження, Президент України здійснює активну й різнобічну адміністративну діяльність у сфері гарантування прав і свобод людини та громадянина, національної оборони і безпеки, внутрішньої та зовнішньої політики, кадрових призначень, прийняття у громадянство України та припинення громадянства України, нагородження, присвоєння звань, здійснення помилування тощо.

Президент України, зважаючи на юридичну природу, територіальний масштаб діяльності, склад і характер повноважень, є первинним, вищим, виборним одноосібним державним органом.

Водночас він постає і суб’єктом публічної адміністрації, оскільки забезпечує додержання законів іншими державними органами та їх посадовими особами, а також має право видавати нормативно-правові акти, які мають обов’язковий для виконання характер.

Оскільки спеціальний закон, що регулює діяльність Глави держави, відсутній, норми Конституції України є нормами прямої дії.

Отже, з погляду адміністративного права Президент України є провідним суб’єктом публічної адміністрації, який здійснює адміністративно-правове регулювання (адміністрування) у сфері оборони країни, міжнародних відносин, призначення і контролю за діяльністю голів державних місцевих адміністрацій та ін.

v  Розділ V Конституції України визначає правовий статус та компетенцію   ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Стаття 106. Президент України:

забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

приймає рішення про визнання іноземних держав;

призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією;

вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора;

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

очолює Раду національної безпеки і оборони України;

вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21 цієї статті, скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання.

Офіс Президента України є постійно діючим допоміжним органом, основними завданнями якого є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень.

Координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України є Рада національної безпеки і оборони України. Рада координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони. Вона заснована Указом Президента від 30 серпня 1996 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України». Головою РНБО є Президент України. Він же формує персональний склад РНБО.

Крім того до сфери адміністративно-правового регулювання належить діяльність інших допоміжних органів і служб при Президентові України. Президент має право створювати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби відповідно до вимог часу, умов суспільного, політичного, економічного розвитку країни, завдань, що постають перед главою держави.

Для опрацювання проблем зовнішньополітичного та внутрішньополітичного міжгалузевого характеру й забезпечення їх комплексного вирішення при Президентові України можуть створюватися міжвідомчі комісії, наукові ради, науково-дослідні інститути та інші органи на чолі з особами, уповноваженими Президентом.

Отже, адміністративно-правовий статус інституту Президента України має подвійний характер:

– по-перше, для галузі адміністративного права конституційні повноваження Президента України щодо гарантування державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина є вихідними положеннями, які мають розвиватися наукою адміністративного права та безпосередньо забезпечуватись органами і посадовими особами виконавчої влади та місцевого самоврядування;

– по-друге, деякі повноваження Глави держави щодо формування органів виконавчої влади, контролю за їх діяльністю, забезпечення національної безпеки та ін. дають підстави вважати, що інститут Президента в Україні законодавчо є таким, що наділений функціями виконавчої влади.

4. Система органів виконавчої влади

Провідним суб’єктом публічного адміністрації є органиви конавчої влади та їх посадові особи. Саме на них лягає основне навантаження щодо практичного забезпечення прав і свобод людини та громадянина в процесі публічного виконання законів на території всієї країни.

Виконавча влада відповідно до теорії її поділу є однією з самостійних і незалежних державних влад – це гілка державної влади, що має універсальний характер, спрямована на виконання законів і підзаконних нормативно-правових актів, здійснення виконавчо-розпорядчих повноважень, надання адміністративних послуг, здійснення інших адміністративних процедур, із правом застосування щодо порушників адміністративно-правових норм заходів адміністративного примусу та адміністративної відповідальності.

Орган виконавчої влади – це самостійний вид органів державної влади, який згідно з конституційним принципом поділу державної влади на основі та з виконання законів здійснює на відповідній території або за відповідним напрямком адміністративно-правове регулювання певних суспільних відносин.

Виконавча діяльність – це діяльність органів і посадових осіб виконавчої влади з виконання законів України у всій державі.

Розпорядча діяльність полягає у виданні органами або посадовими особами виконавчої влади на основі законів підзаконних нормативно-правових актів, що мають обов’язкове значення.

ОВВ реалізовують функції держави, виконуючи положення Конституції та законів України, актів Президента та Кабінету Міністрів України, а також підзаконних нормативно-правових актів вищого рівня.

Кожен ОВВ, діючи від свого імені та за дорученням держави, має певний адміністративно-правовий статус, є носієм відповідних повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпечує його досягнення у виконавчо-розпорядчій та іншого виду публічній діяльності. ОВВ наділені необхідною оперативною самостійністю, що виражається в їх компетенції – предметах відання, правах, обов’язках, територіальних межах діяльності кожного окремого органу.

Компетенція органу виконавчої влади – це певний обсяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавством, які цей орган має вирішувати в процесі практичної діяльності.

Діяльність цих органів щодо законодавчої влади має вторинний, підзаконний характер, оскільки вони здійснюють свої функції на підставі та з виконання закону. Але здійснюючи реалізацію своєї компетенції, виконуючи положення законів та інших правових актів, ОВВ мають повноваження розпоряджатися з конкретних питань і приймати підзаконні нормативно-правові акти.

Іншими словами, у процесі виконавчої та розпорядчої діяльності ОВВ забезпечують адміністративно- правове регулювання, застосовуючи різні правові засоби нормотворчого, оперативно-виконавчого (розпорядчого), юрисдикційного (правоохоронного) характеру й надають адміністративні послуги.

Будучи частиною державного апарату, ОВВ мають власну внутрішню структуру і штат посадових осіб.

Організаційна структура державного апарату – це особлива форма поділу та кооперації управлінської діяльності, стійка схема розподілу його завдань і функцій.

ü  Тим самим ОВВ відрізняються від органів законодавчої та судової влади своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяльності, порядком утворення окремих органів і порядком заміщення ними посад, формами та методами здійснення своїх юридично-владних повноважень.

ВИДИ ОВВ:

·         залежно від територіального масштабу виділяють ОВВ вищі, центральні та місцеві ОВВ.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Систему центральних ОВВ складають міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України (державні служби, державні інспекції, державні агентства).

Місцеві державні адміністрації здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. Вони наділені правом представляти інтереси держави та ухвалювати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

· За характером компетенції ОВВ поділяються на органи загальної, галузевої, спеціальної та предметної компетенції.

Органи загальної компетенції – це органи, які в межах підвідомчої їм території здійснюють адміністративно-правове регулювання (управління та координацію) підконтрольних їм органів галузевої чи функціональної компетенції. Вони несуть відповідальність за стан справ на відповідній території (України, області, району, міста). Прикладами органів загальної компетенції є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації.

Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Таким органами є міністерства, на які покладається визначення пріоритетних напрямків розвитку відповідної сфери, забезпечення нормативно-правового регулювання у визначеній сфері тощо.

Органи спеціальної (функціональної) компетенції забезпечують реалізацію державної політики в одній чи декількох сферах шляхом надання адміністративних послуг, державного нагляду (контролю), узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавчих актів.

Органами предметної компетенції є адміністрації державних підприємств, установ, які керують діяльністю відповідних підприємств та установ.

ü  Отже, органи виконавчої влади – це частина державного апарату, що має власну структуру та штат службовців і в межах установленої компетенції здійснює на основі законів та з їх виконання, від свого імені й за дорученням народу України підзаконне адміністративно- правове регулювання (адміністрування) в галузях, сферах і секторах суспільних відносин.

Кабінет Міністрів України – вищий орган виконавчої влади

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. КМУ відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених ст.ст. 85, 87 Конституції України. КМУ у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Основним спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює діяльність КМУ, є Закон України від 27 лютого 2014 р. № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України», згідно з яким КМУ (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади – здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

У сфері адміністративно-правового регулювання до основних завдань КМУ належать повноваження, визначені ст. 116 КУ. Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

1-1) забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;

10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Система центральних органів виконавчої влади

Територіальні органи міністерства діють на підставі положень, що затверджуються міністром.

Міністерство – це центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Президентом України сферах, здійснення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України, контролює діяльність інших центральних органів виконавчої влади, які перебувають у його підпорядкуванні.

Центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів.

Основними завданнями центральних органів виконавчої

влади є:

1) надання адміністративних послуг;

2) здійснення державного нагляду (контролю);

3) управління об’єктами державної власності;

4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують і координують їх діяльність;

Центральний орган виконавчої влади здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи.

Центральний орган виконавчої влади видає накази організаційно-розпорядчого характеру, які підписує керівник центрального органу виконавчої влади.

Отже, центральні органи виконавчої влади здійснюють реалізацію державної політики у визначеній сфері, крім того вони відповідно до своїх положень надають адміністративні послуги, здійснюють державний нагляд (контроль), здійснюють управління об’єктами державної власності, узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їх компетенції, здійснюють інші повноваження, визначені законодавством.

Місцеві державні адміністрації

Відповідно до Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-XІV «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Стаття 118 КУ. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

 Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Стаття 119 КУ. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують:

1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;

2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально- економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, національно-культурного розвитку національних меншин;

4) підготовку та виконання відповідних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;__

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

Рекомендаційні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідних територіях державний контроль за:

1) збереженням і раціональним використанням державного майна;

2) станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням державних контрактів і зобов’язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;

3) використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;

4) охороною пам’яток історії та культури, збереженням житлового фонду;

5) додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов’язаних з її якістю та сертифікацією;

6) додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою;

7) додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів;

8) додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров’я, материнства та дитинства, сім’ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту;

9) охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою мінімального розміру оплатою праці;

10) додержанням правил громадського порядку, технічної експлуатації транспорту та дорожнього руху;

11) додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію.

Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право:

– проводити перевірки стану додержання Конституції України та законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності та підпорядкування;

– залучати вчених, спеціалістів, представників громадськості до проведення перевірок;

– одержувати відповідну статистичну інформацію;

– давати обов’язкові для виконання розпорядження

керівникам підприємств, установ, організацій, їх філіалів і відділень, незалежно від форм власності, та громадянам з контрольованих питань, порушувати питання про їх відповідальність у встановленому законом порядку.

Для правового, організаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності місцевої державної адміністрації, підготовки аналітичних, інформаційних та інших матеріалів, систематичної перевірки виконання актів законодавства та розпоряджень місцевої державної адміністрації, подання методичної та іншої практичної допомоги місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування головою місцевої державної адміністрації утворюється апарат місцевої державної адміністрації в межах виділених бюджетних коштів.

Організаційно-процедурні питання внутрішньої діяльності місцевих державних адміністрацій регулюються їх регламентами, що затверджуються головами відповідних місцевих державних адміністрацій. Апарат місцевих державних адміністрацій очолює керівник, який призначається на посаду головою місцевої державної адміністрації.

Отже, місцеві державні адміністрації – це органи виконавчої влади, які здійснюють виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізують повноваження, делеговані їм відповідною радою з метою забезпечення прав і свобод людини та громадянина, нормального функціонування громадянського суспільства.

Суб’єкти місцевого самоврядування.

Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Закріплюючи поняття місцевого самоврядування, Європейська хартія місцевого самоврядування наголошує, що це право й реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ та управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Місцеве самоврядування – це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України.

Характерні риси місцевого самоврядування:

- займають особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, будучи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою механізму державної влади;

- місцеве самоврядування займається питаннями місцевого значення, перелік яких вирішується законодавством;

- одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада;

- самостійність місцевого самоврядування, яка виявляється в організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Першим рівнем місцевого самоврядування є територіальна громада.

Другий рівень складають ОМС – сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи, а також районні й обласні ради та сільський, селищний, міський голова.

До третього рівня належать органи самоорганізації населення. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи й служби.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюються відповідними радами.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного й культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні й обласні бюджети, які формуються з коштів Державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів і з коштів, залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; розв’язують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Сільські, селищні, міські ради та ради районів міста мають виконавчі органи – виконавчі комітети. Виконавчий комітет є юридичною особою. Його утворює Рада на строк своїх повноважень у складі голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів Ради, керівника справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб.

Ураховуючи той факт, що відповідно до чинного законодавства районні та обласні ради не мають власних виконавчих органів, делегування ними виконавчих повноважень відповідним обласним і районним державним адміністраціям є заходом вимушеним і в умовах сьогодення – безальтернативним.

• Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР зі змінами від 06.12.2018

територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр;

районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст;

виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами;

органи самоорганізації населення - представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста;

посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету;

Ø  Розділ XI Конституції України визначає правовий статус суб’єктів МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.

Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

Стаття 143КУ. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Стаття 144КУ. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Ø  Отже, органи місцевого самоврядування – це створені територіальними громадами (жителями села, об’єднаннями жителів кількох сіл, селищ, міст, районів, областей) публічні органи, які самостійно вирішують питання місцевого значення в межах Конституції й законів України, що у багатьох аспектах наближує їх до органів виконавчої влади, з якими вони тісно взаємодіють під час вирішення питань місцевого значення.

6.Приватна особа як суб’єкт адміністративного права

Відповідно до спрямованості впливу публічної адміністрації приватним особам відведено провідну роль серед суб’єктів адміністративного права.

Приватна особа – це особа, що діє від себе особисто, неофі­ційно. Вагомим правом приватної особи є правоможності володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю – приватною – як формою привласнення, коли засоби виробництва й продукти праці належать окремим особам1.

Зміст поняття «приватна особа» в контексті адміністратив­ного права містить таку тріаду:

1) приватна особа як суб’єкт адміністративно-правових відносин;

2) приватна особа як об’єкт публічного управління;

3) приватна особа як суб’єкт адміністративно-деліктних відносин.

Юридична природа приватної особи як суб’єкта адміністра­тивно-правових відносин складає основу в цій сфері, коли приватна особа є рівним учасником таких відносин: кожному суб’єктивному публічному праву приватної особи кореспондується юридичний обов’язок суб’єкта публічної адміністрації й навпаки.

Приклад: публічна адміністрація зобов’язана надати адміні­стративну послугу громадянинові у формі заміни посвідчення на право управління транспортним засобом європейського стандарту та має право вимагати від нього представити ідентифікаційні документи про себе, медичну довідку про придатність до керування транспортним засобом і здати посвідчення старого зразка.

З погляду теорії публічного управління, приватна особа є об’єк­том публічного управління, маючи на собі як позитивний, так і негативний управлінський вплив суб’єкта публічної адміністра­ції. У такому разі приватна особа зобов’язана виконувати законні вимоги суб’єкта публічної адміністрації.

Приклад: приватна особа зобов’язана на зауваження суб’єкта публічної адміністрації припинити куріння тютюнових виробів у місцях, де це заборонено законом.

Приватна особа в адміністративно-деліктних відносинах має потенційну здатність бути їх суб’єктом. Лише в разі конкрет­ного порушення забороняльних норм адміністративного права приватна особа стає суб’єктом адміністративного проступку.

Приклад: якщо приватна особа не чинить адміністративних правопорушень, то вона не є суб’єктом адміністративно-деліктних відносин.

Таким чином, приватна особа в системі суб’єктів адміністратив­ного права характеризується такими особливостями:

– це особа, що діє від себе особисто, неофіційно, не є посадовою чи службовою особою або/та не виконує делегованих виконавчих функцій;

– з погляду спрямованості управлінського впливу публічної адміністрації, їй належить провідна роль, адже публічна адміні­страція має якнайповніше задовольняти права, свободи та законні інтереси невладних фізичних і юридичних осіб;

– зміст поняття «приватна особа» в контексті адміністратив­ного права містить тріаду: приватна особа як суб’єкт адміністра­тивно-правових відносин; приватна особа як об’єкт публічного управління; приватна особа як суб’єкт адміністративно-деліктних відносин.

Отже, приватна особа в системі суб’єктів адміністративного права – це фізична або юридична особа, що діє від себе особисто, неофіційно та не має будь-яких владних повноважень.

Серед суб’єктів адміністративного права приватних осіб, які є учасниками адміністративних правовідносин і правовий статус яких характеризується відсутністю владних повноважень у сфері публічного управління, слід виділити:

– фізичних осіб – громадян України, іноземців, осіб без грома­дянства;

– фізичних осіб-підприємців;

– юридичних осіб приватної форми власності (підприємства, установи, господарські товариства);

– громадські об’єднання;

– професійні спілки;

– політичні партії;

– органи самоорганізації населення;

– релігійні організації.

Адміністративна правосуб’єктність приватної особи

Основною ознакою суб’єктів є їх правосуб’єктність, що охоплює правоздатність (наявність прав і обов’язків) і дієздатність (здат­ність реалізовувати права й обов’язки).

Правоздатність – це здатність особи бути носієм прав і обов’яз­ків. Загальною умовою вступу організацій та осіб в адміністра- тивно-правові відносини є наявність у них адміністративної правоздатності.

·     Адміністративна правоздатність – це фактична можливість особи (громадянина) бути носієм прав і обов’язків у сфері публіч­ного адміністрування. Вона виникає з моменту народження людини й підтверджується документами про громадянство – паспортом громадянина України, а для осіб до 14 років – свідоц­твом про народження. Правоздатність не може бути обмежена або відчужена. Від неї неможливо відмовитися добровільно, оскільки така відмова не має юридичної сили. Правоздатність людини утво­рює юридичне поняття особи і громадянина1.

Адміністративна правоздатність органів публічного адміністру­вання виникає одночасно з їх утворенням і визначенням компе­тенції. При цьому зазвичай органи публічного адміністрування зобов’язані вступати в адміністративно-правові відносини, які відіграють роль основного засобу практичної реалізації належної їм компетенції.

Обсяг і зміст адміністративної правоздатності визначається законами й ухваленими на їх основі актами публічного управління, у яких містяться відповідні норми адміністративного права.

Конкретний обсяг прав, свобод і обов’язків громадян у сфері публічного управління визначається низкою обставин – віком, станом здоров’я, наявністю освіти тощо. Наприклад, родинні відно­сини можуть бути підставою для обмеження права на заняття посади в державному органі.

·     Адміністративна дієздатність – це здатність особи (громадянина) своїми діями набу­вати та здійснювати права, виконувати покладені обов’язки та нести юридичну відповідальність. Адміністративна правоздат­ність становить підґрунтя адміністративної дієздатності особи (громадянина), оскільки визначає умови, за яких реалізуються

суб’єктивні публічні права й обов’язки. У повному обсязі адмі­ністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Частково вона виникає і по досягненні 14-річного віку – з одер­жанням паспорта, дотриманням правил паспортної системи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 14-річного віку.

Поєднання адміністративної правоздатності та дієздатності створює умови, за яких суб’єкт адміністративного права стає учас­ником (стороною) адміністративно-правових відносин.

Фізична особа – це будь-яка народжена і жива людина, що здійснює різні акти соціально значущого поводження й несе відповідальність згідно зі своїм рівнем, віком, психічним і фізич­ним здоров’ям. Правоздатність фізичних осіб виникає в момент народження і припиняється зі смертю. Дієздатність фізичних осіб пов’язана з психічними і віковими властивостями людини і залежить від них. Частковою дієздатністю володіють непо­внолітні громадяни, що не досягли 14‑річного віку (малолітні громадяни) і неповнолітні у віці від 14 до 18 років. Повний обсяг дієздатності настає з моменту повноліття – 18 років, але адмі­ністративній відповідальності підлягають особи, що досягли на момент здійснення правопорушення 16-річного віку. Державою передбачається обмеження дієздатності та визнання громадя­нина недієздатним.

Юридичні особи – це органи публічної влади, будь-які інші органи публічної адміністрації, органи місцевого самовряду­вання, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їх керівників, які очолюють органи публічного адміні­стрування цих підприємств, установ, організацій). До них також належать і структурні підрозділи органів публічної адміністра­ції, установ, організацій (наприклад, цех, факультет, відділення в лікарні тощо).

Суб’єктами адміністративно-правових відносин є також різно­манітні інші адміністративні органи – наприклад, на яких нормами адміністративного права покладено обов’язок державного конт- ролю пожежних, санітарних та інших загальнообов’язкових норм і правил.

·     Адміністративна деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відпо­відальність за шкоду, заподіяну її протиправними діями. Полягає вона в здатності суб’єкта самостійно усвідомлювати свій вчинок і його шкідливі результати, відповідати за свої протиправні дії й нести за них юридичну відповідальність.

Деліктоздатність є окремою, специфічною, але все ж частиною дієздатності Вона має характерну нормативну конструкцію, яка передбачає можливість притягнення до відповідальності частково дієздатного суб’єкта права. Окрема частина дієздатності, поєдную­чись із деліктоздатністю, додає до здатності реалізовувати права та обов’язки (як правового змісту дієздатності) здатність нести юридичну відповідальність. Одночасно з набуттям дієздатності суб’єкт права набуває й іншого елементу правосуб’єктності – здат­ності вчинювати правопорушення1.

Адміністративна деліктоздатність у фізичних осіб, за загаль­ним правилом, настає з 16 років. Якщо абстрагуватись від уста­леного розуміння адміністративної відповідальності та, як наслідок, адміністративної деліктоздатності, можна зробити висновок, що порушення учнем (тобто дитиною шкільного віку) правил шкільного розпорядку також перебуває в площині публічних відносин і характеризується використанням адміні­стративних методів адміністрування. Тому часткова деліктоз­датність виникає з моменту зарахування дитини до навчаль­ного закладу (тобто з 6-7 років).

Питання деліктоздатності юридичної особи викликали чимало дискусій. З ухваленням КАСУ, який визнав відповідачем орган державної влади та орган місцевого самоврядування як суб’єкт владних повноважень, це питання вирішено на користь розширення можливостей притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб і за інші адміністративні право­порушення (наприклад, у природоохоронній сфері, податкових відносинах тощо). У будь-якому разі деліктоздатність юридичної   особи має виникати одночасно з правосуб’єктністю, оскільки саме вона зумовлює обсяг компетенції (сукупності прав та обов’язків), за реалізацію і в межах якої, власне, юридична особа й нестиме відповідальність1.

Ø  Отже, адміністративна деліктоздатність полягає у здатності фізичних осіб нести адміністративну відповідальність, а юридич­них осіб – відповідальність в адміністративному порядку, зокрема й матеріальну.

Спеціальна адміністративна правосуб’єктність індивідуальних суб’єктів адміністративного права. У реальному житті існує роз- маїтість спеціальних адміністративно-правових статусів. До них можна віднести:

– статус членів адміністративних колективів (розрізняються статуси осіб, які навчаються, мілітаризованих службовців, осіб, свобода яких обмежена в адміністративному порядку);

– статус суб’єктів адміністративної опіки (установлення державної опіки над особами, що її потребують, – безробітними, чорнобильцями, біженцями і змушеними переселенцями, інвалі­дами війни і прирівняними до них особами, дітьми-сиротами, бага­тодітними батьками тощо);

– статус жителів територій з особливим адміністративно- правовим режимом (території, що тимчасово чи постійно пере­бувають на особливому правовому положенні: райони прове­дення антитерористичної операції, режими прикордонної зони, закритих міст, заповідників, вільних економічних зон, карантини тощо). Спеціальна адміністративна правосуб’єк­тність індивідуальних суб’єктів адміністративного права таких територій містить у собі найчастіше особливі правила в’їзду в зону, виїзду, пересування, діяльності в ній, здійснення адміністративного нагляду, застосування адміністративного примусу.

– статус суб’єктів дозвільної системи («дозвільна система» – сукупність правил, що вимагають одержання дозволу на здійс­нення визначеної діяльності й регулюють контроль за нею).

7.Суб’єктивне публічне право

Суб’єктивні права особи – це надана й гарантована державою через закріплення у правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки цієї особи.

Ознаками наявності в учасників адміністративних правовід­носин суб’єктивних прав є: можливість певної поведінки з метою задоволення своїх інтересів; наявність адміністративної право­суб’єктності; можливість реалізації поведінки в адміністратив­них правовідносинах; обмеженість поведінки межами адмініст- ративно-правових норм, вихід за які є порушенням правових приписів.

Суб’єктивні права відзначаються публічністю, що означає змогу приватних осіб впливати на управлінські процеси, брати участь у державній і суспільно-політичній діяльності, реалізовувати права і свободи, надані Основним Законом держави, оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, їх посадових осіб до суду чи в позасудовому порядку.

Ø  Суб’єктивні права у сфері публічного управління (або суб’єктивні публічні права приватної особи) – це надана і гарантована держа­вою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки особи (суб’єкта), що забезпечена кореспондованим зобов’язанням іншого суб’єкта у правовідноси­нах публічного управління.

Для суб’єктивних прав у сфері публічного управління харак­терні такі ознаки: адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці, належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій.

Система суб’єктивних публічних прав приватних осіб склада­ється:

– з прав на свободу слова, зібрань, об’єднання, віросповідання;

– з прав, пов’язаних з участю громадян в управлінні держав­ними справами (активне та пасивне виборче право, право на здійс­нення громадського контролю, право на участь у відправленні правосуддя);

– з прав на отримання адміністративних послуг;

– з прав на користування публічним майном (вулиці, площі, парки тощо);

– з прав, пов’язаних із можливістю захисту своїх прав і свобод (право на звернення).

Згідно з основними правами та обов’язками, закріпленими в нормах Конституції України, потрібно розрізняти: права грома­дян, закріплені в нормах адміністративного права, які розвивають і конкретизують права, закріплені в Конституції України (право на участь в управлінні державними справами, право на медичну допо­могу, право на освіту тощо); права громадян, передбачені нормами тільки адміністративного права (наприклад ті, що зумовлені наяв­ністю паспортної системи).

Суб’єктивні публічні права приватних осіб можна визначити як права, якими користуються приватні особи у сфері публіч­ного управління, вони є підґрунтям відносин приватних осіб із державою, складовим елементом адміністративно-правового статусу останніх і реалізуються в межах адміністративно-правових відносин.

· Право на участь в ухваленні рішень

В Україні єдиним джерелом влади є народ, який може вирішу­вати важливі питання як власного життя, так і держави загалом.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукра­їнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обра­ними до органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання.

Управління державними справами здійснюється через участь у виборах, у референдумах, у діяльності політичних партій та орга­нізацій, в ухваленні рішень органами місцевого самоврядування та органами публічної влади, у проведенні регуляторної політики держави, через доступ до державної служби, звернення до орга­нів влади, доступ до інформації про діяльність влади, оскарження рішень органів влади.

Громадяни можуть брати участь у процесі підготовки та ухва­ленні рішень з важливих питань державного й суспільного життя.

·         Право на звернення

Законом України «Про звернення громадян» передбачено три види звернень громадян: пропозиції (зауваження), заяви (клопо­тання) і скарги.

Пропозиція ( зауваження) – це звернення громадян, де вислов­люються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадо­вих осіб, а також думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльно­сті держави й суспільства.

Заява ( клопотання) – звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним зако­нодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, уста­нов, організацій незалежно від форм власності, народних депу­татів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за особою відповід­ного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самовряду­вання, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб. Забороняється надсилати скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

Крім того, Законом України від 13.01.2011 р. № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» передбачено право особи пода­вати індивідуальний або колективний письмовий, усний чи в іншій формі запит, зокрема до суб’єктів владних повноважень, про надання публічної інформації.

· Право на доступ до публічної інформації

Публічна інформація – це відображена та документована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, є відкритою, крім випадків, установлених законом.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права й можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Право на доступ до публічної інформації є важливим елементом демократичної держави, діяльність якої ґрунтується на вимогах прозорості, гласності та підзвітності державних органів, уповноважених громадянами виконувати функції держави.

Для отримання публічної інформації її запитувач має звернутися до розпорядника інформації з відповідним запитом незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.